Пішов у вічність символ львівського футболу — Степан Юрчишин

Новина про смерть Степана Юрчишина ско­ли­хну­ла не лише Львів, а й увесь укра­їн­ський фут­боль­ний світ. Він був не про­сто грав­цем — він був леген­дою. Його ім’я деся­ти­лі­т­тя­ми пере­да­ва­ло­ся з вуст у вуста серед фана­тів «Карпат», а його рекор­ди досі зали­ша­ю­ться нед­ося­жни­ми для бага­тьох напа­дни­ків. У 67 років серце вели­ко­го грав­ця зупи­ни­ло­ся, але його слід у фут­бо­лі зали­ши­ться назавжди.

Хтось пам’ятає його як непе­ре­вер­ше­но­го фор­вар­да з убив­чим уда­ром. Хтось — як мудро­го тре­не­ра, який знав «Карпати» зсе­ре­ди­ни. А хтось — про­сто як добру люди­ну з фут­боль­но­го Львова, яка вміла не лише грати, а й нади­ха­ти. Юрчишин був біль­ше, ніж фут­бо­ліст. Він був части­ною міста, його духом, його голо­сом на три­бу­нах, навіть коли вже сидів не на полі, а в керів­но­му кріслі.

Його зірка зле­ті­ла ще у 70‑х, коли він роз­ри­вав захист супер­ни­ків один за одним. У сезо­ні 1979 року зро­бив те, що зда­є­ться нере­аль­ним навіть у суча­сно­му фут­бо­лі — 42 голи у 42 матчах. Без VAR, без супер­те­хно­ло­гій. Просто май­стер­ність, інстинкт і шале­не бажа­н­ня пере­ма­га­ти. Цей рекорд Першої ліги СРСР досі гріє серця львів­ських фана­тів, а для молод­ших — зву­чить як фут­боль­на легенда.

Але Юрчишин — це не лише одна геро­ї­чна сто­рін­ка. Це деся­тки сезо­нів, матчів, ста­діо­нів, де він вихо­див у скла­ді СКА Львів, ЦСКА Москва, «Карпат», «Динамо» Київ, «Пахтакору», «Торпедо» Луцьк, «Поділля». У кожно­му з цих клу­бів зали­шив слід, але саме «Карпати» стали його домом. Саме там він став куми­ром три­бун і облич­чям клубу на роки вперед.

Коли завер­ши­лась його кар’єра як грав­ця, Юрчишин не пішов у тінь. Він повер­нув­ся у фут­бол як тре­нер, зокре­ма очо­лив рідні «Карпати» і став спор­тив­ним дире­кто­ром. Він пра­цю­вав і з дублем, і з інши­ми коман­да­ми — «Газовик», ФК «Львів». У кожно­му коле­кти­ві його пова­жа­ли, бо він не мав «зір­ко­вої хво­ро­би». Він був із тих, хто вмів ска­за­ти прав­ду в очі, під­три­ма­ти і пока­за­ти, як правильно.

Його смерть — це не про­сто про­ща­н­ня з коли­шнім фут­бо­лі­стом. Це про­ща­н­ня з епо­хою. Зі справ­жнім фут­бо­лом без пафо­су, де люди грали не за трансфе­ри й бону­си, а за герб на серці. Львів втра­тив героя. Але, як кажуть у таких випад­ках, леген­ди не вми­ра­ють. Вони живуть у спо­га­дах, у кадрах хро­ні­ки, у дитя­чих істо­рі­ях про вели­ко­го грав­ця з «Карпат».

Пам’ятаймо Степана Юрчишина не тіль­ки як фут­боль­ну маши­ну з 70‑х. А як люди­ну, яка люби­ла фут­бол до остан­ньо­го поди­ху. І яка зали­ши­ла по собі справ­жній спа­док — не лише ста­ти­сти­чний, а й люд­ський. Вічна пам’ять, Маестро.